Ігор Цикура: «Визнання… я думаю, що забагато з ним носяться», interviewer.com.ua, 2010-04-21
Він майстер старої школи. Щоправда лише в одному. В чому? Та в тому, що він також печеться над рецептом порятунку душі. Стара добра школа завжди ґрунтувалась на порятунку душі. В його системі культуркодів, здається, більше літератури, ніж, власне, арту. Якась суцільна антирекламність кольору.
Навіть більше – буденність кольору. Адже артмова сьогодення – суцільне змагання кольору зі здоровим глуздом. В чому ж не оригінальний Ігор Цикура, так це в доброму знанні сучасного мисленнєвого базису. Зразу ж на думку спливає формула Поля Рікера “Сам як Інший”, чия книга з цією назвою до того ж побачила світ в стінах НаУКМА. Це ж середовище – (стіни й люди НаУКМА) досконалить себе ще й у спосіб візуальний. Саме через живописне оприсутнення тих, кого так не дістає цьому середовищу в житті реальному.
— Якою є філософія вашої творчості? Адже, картини – це, передусім, візуальний спосіб вираження душі митця, а часом прихований підтекст, який кожен читає по-своєму.
Розумієте, якби у мене була якась своя філософія, то я був би філософом. Я не думаю, що у мене є якась певна філософія в арт-об’єктах. Це буде іти врозріз і всупереч змісту і духу картини. Інша справа, що у мене є загальнолюдська філософія, як особистості, але для картин, я думаю, це не має значення.
— Процитую Володимира Цибулька, який прокоментував ваші роботи таким чином: «Дивною є емоційна беземоційність». Чи справді ваші картини відповідають цьому означенню?
Ну, Цибулько може (сміється)… називати дуже чітко. Справа в тому, що це передача якогось внутрішнього досвіду, будь-яка творчість – це фактично те, що ти передаєш, те, що ти відчув, те, що ти знаєш, те, що ти осягнув. Ти не можеш чужий досвід передати, тільки свій. В той же час я намагаюсь, особисто, відсторонюватися, щоб це не було дуже персоніфіковано. Я намагаюся розмити себе, як персоналію, розумієте, не використовувати це дуже явно.
— Досі ви працювали лише з олією та графікою. Чи плануєте ви у майбутньому віднайти нову техніку написання картин, спробувати себе в іншому стилі?
Ну, це дуже умовний розподіл. Олія, графіка…Починав я, як графік, і мені це досі цікаво, причому найпростіші техніки. По-перше, я ж не тільки пишу картини і, навіть, зараз не стільки. Більше мене цікавить простір, як арт-субстанція, взагалі простір. І ми експериментуємо саме в цьому напрямку зараз. Так що винахід якихось нових технологій – це не самоціль. Головне, об’єкт, який буде, а вже яка технологія до нього буде застосована диктує сам об’єкт.
— Простежується дивна закономірність: у ваших роботах олією переважають людські портрети, в той час як у графіці ви схиляєтеся до геометрично-предметних абстракцій? Чим це пояснюється?
Ні, я не думаю, що це так. Справа в тому, що графіка – це, перш за все, лінія. Я працюю під лінійку, використовую циркуль, бо мені требі ідеальні кола, ідеальні лінії в деяких графічних роботах. І поєднання цього ідеально рівного з зовсім нерівним, можливо складає враження абстракції, хоча вони абсолютно неабстрактні, як на мене. Я не вважаю себе новатором. Я більше традиціоналіст, аніж авангардист, чесно кажучи. Тобто, може, такий спосіб сприйняття цих робіт, але, насправді, я не хотів нічого такого, що виходить за межі, скажімо так, міжлюдських стосунків. Мене не цікавить світ поза людиною. Я не люблю мандрувати, наприклад, бо люди скрізь більш-менш однакові і матеріал для роботи у мене тут, під рукою весь час. Тобто немає такої мети…
— Кого з митців минулого і сучасності ви цінуєте найбільше? Якими критеріями ви при цьому керуєтеся?
Найбільше…важко сказати…ну, ясно, що Мікеланджело, Тіціан, Ван Гог, голландці – це само собою. Тобто я не революціонер, щоб одразу, бо це якось не дуже мене надихає. Ці люди, вони зробили свій внесок і відповідно можемо їх не обговорювати. Інша справа, хто і який вплив на мене зробили. То це, наприклад, Джикіа і Басиров. Це радянські художники, які працювали на межі 80-х років, вони й досі працюють. Це концептуалісти, хоча Басиров неоднозначно, а от Джикіа – чистої води концепт.
— Коли ви зрозуміли, що хочете присвятити себе світу мистецтва?
Як би це сказати, в мене не було такої мети з дитинства, стати художником, працювати над цим. Насправді, я просто щось звичайне малював краще трошки ніж середній такий рівень і все. В принципі, мені цього вистачало. Потім якось так склалося, що в армії, наприклад, художники потрібні, сотні портретів Леніна і т.д. Для практики це дуже багато мені дало. Я досі досить непогано працюю з текстом, тобто можу виписати багато і якісно будь-який текст, скажімо, за допомогою пера чи пензля, друкованими буквами. Потім просто так життя поверталося. В мене було дуже бардачне життя і так склалося, що в якийсь момент це були якісь шабашки, а коли почалася перебудова, малювалися навіть ікони на продаж, на Андріївці, всякі такі штуки. Коли я викладав в школі і за один день, за півтори години продав якісь там сувеніри, дрібниці, на які зовсім небагато часу витрачено, просто потрібна певна вправність, я заробив вісім, пам’ятаю, вісім своїх місячних зарплат, то я зрозумів, що вже працювати не треба, тільки працювати над собою. Були різні часи, насправді. Художники не завжди живуть вільно у фінансовому плані, але, якщо в тебе руки нормально заточені, вправно рухаєшся, то заробити можна. А потім, вже ясно, що комерційна сторона відійшла не те, що на другий, а на десятий план.
— У 2007 році ви були автором дизайнерського проекту «Могилянська школа журналістики». Чи ви не замислювалися над самореалізацією в якійсь іншій сфері? Чи художнє мистецтво – ваше єдине покликання?
Насправді, це не перший і не останній дизайн-проект. Та й в мене багато інших є зацікавлень (сміється), тобто все нормально. Просто, це особисті такі речі, тобто я не є художник понад усе. Я на цьому не зациклююся. За минулий рік, якщо казати по-серйозному, то я зробив дві картини всього-на-всього. Це при тому, що за рік я міг би зробити десяток, два десятки робіт. Само собою, що студія займає дуже багато часу, але переважну більшість життя я робив тільки те, що хочу. Студія – це також те, що я хочу робити. Це не є якась така робота, яку треба виконати, от майстерня в мене є, статус якийсь і т.д. Це абсолютно не так. Це дуже цікавий процес і він мене влаштовує. Справа в тому, що це ж не викладання, а таке собі спільне блукання в хащах. Щось я нове можу вигадати, щось студенти можуть вигадати, тобто це є взаємозбагачення, насправді.
— Що є для вас визнання? І як би ви хотіли, щоб сприймали вашу творчість?
Визнання до творчості не має ніякого відношення. Тобто визнання – це зовнішні фактори. Нічого. Воно, насправді, ні для кого нічого. Йдеться тільки про комерцію. Якщо ти визнаний, значить, відповідно дивіденди. А якщо невизнаний, то це ж не заважає робити роботу.
— А як же моральна сторона питання? Як же визнання тих, хто цінує і любить ваші картини?
Одне з іншим поруч не ходить. Я не знаю, чи сильно там любили картини , наприклад, Пікассо чи Сальвадора Далі. Для мене це от питання. І взагалі картина – це не об’єкт любові. Це просто якесь вікно в інший світ, якщо пафосно говорити. Якщо вона зроблена правильно, майстерно, то це ж може бути і жахливий світ, і огидний світ, але це буде витвір мистецтва. Ну от, наприклад, оці подєлкі Хьорсте, в них оцей мотив успішності, відомості, але все одно це витвори мистецтва, у будь-якому разі. Хоча це звичайно примітивні такі речі і достатньо очевидні, тобто в них немає, як би це сказати, вишуканих ходів. Це все дуже грубо, прямолінійно. Але ж необов’язково їх любити, це трошки інша справа. Визнання…Я думаю, що забагато з ним носяться. Воно нічого не дає, насправді. Взагалі, дійсно, нічого не дає. Дуже гарний приклад – Мартін Іден, людина, яка дуже переживала за визнання і коли воно прийшло, то…А для чого розчаровуватися, коли не треба було очаровуватися? Не треба було перейматися цим, треба було просто писати тексти. Розумієте, людину зламала оця ситуація, йому конче треба було бути визнаним. Ну, не знаю…Є ж інші приклади: Хлєбніков, який розпалював багаття своїми віршами…
— Крім того, що організовуєте персональні виставки, ви також керуєте художньою студією «Антресоля». Яких новинок нам чекати найближчим часом?
У нас планові виставки. Першого вересня галерея Замостян відкриває сезон нашою виставкою, кожен рік. І кожен рік ми робимо ще одну виставку, десь в лютому. Крім того ми беремо участь у різних там фестивалях. Якщо нам щось взбреде в голову, то ми щось робимо й без цього. Цього року на арт-полі знову будемо робити якийсь об’єкт. Не якийсь, а ми вже знаємо який, але це така справа. Працюємо стабільно, ну, я не можу розповідати чітко, бо тоді інтрига втрачається.
— Звідки ви черпаєте натхнення і творчі сили?
Бачите, для того, щоб щось робити, треба просто робити. Причому, мені здається, що в усіх сферах людської діяльності, цей принцип діє. Робить той, хто щось робить. Ви можете десять разів помилитися – один раз зробити нормально. Потім ви дев’ять разів помиляєтеся, а потім ви кожного разу робите правильно. Це, звичайно, якісь здібності природні. Здібності, насправді, дуже у багатьох є. Тобто до мене дуже мало приходило людей, які от, музиканти кажуть, слуха нема. Фактично, таких я, навіть, і не згадаю. Приходять люди здібні, але походять раз-два, рік, а потім…Тобто це робота, працювати треба стабільно, весь час шукаючи якісь свої шляхи. 90% – це робота, а далі на удачу.
— І наостанок, чим для вас особисто є Києво-Могилянська академія?
Ну, не знаю. Тут багато нюансів. По-перше, фактично, всі проекти тут реалізовувалися. Мої власні, так переважна більшість тут. Було декілька проектів не в Могилянці, але їх декілька, тобто більшість відбувається в Могилянці. Для мене, як для художника, це мій дім. Я з нього виходжу десь в зовнішній світ, але все одно треба в дім вертатися назад.
— Які кардинальні зміни ви очікуєте від влади?
Ніяких. А взагалі хіба можна очікувати змін від влади? Тут не може бути взагалі очікувань від влади. Очікування могли бути у 2005 році, і то під тиском народу. Країну роблять люди – не політики. Все, що ми зараз маємо, ми маємо тому, що ми такі.
Валерія Кльова