...Інфо: Ігор Цикура
Він майстер старої школи. Щоправда лише в одному. В чому? Та в тому, що він також печеться над рецептом порятунку душі. Стара добра школа завжди ґрунтувалась на порятунку душі. В його системі культуркодів, здається, більше літератури, ніж, власне, арту. Якась суцільна антирекламність кольору.
Навіть більше - буденність кольору. Адже артмова сьогодення - суцільне змагання кольору зі здоровим глуздом. В чому ж не оригінальний Ігор Цикура, так це в доброму знанні сучасного мисленнєвого базису. Зразу ж на думку спливає формула Поля Рікера "Сам як Інший", чия книга з цією назвою до того ж побачила світ в стінах НаУКМА. Це ж середовище - (стіни й люди НаУКМА) досконалить себе ще й у спосіб візуальний. Саме через живописне оприсутнення тих, кого так не дістає цьому середовищу в житті реальному.
Та і власне, борони Боже, щоб ці персонажі почали оприсутнюватися у це середовище. Вони, неприсутні тут, тому що "неприсутнітут", і в цей час, щоб, за висловом Лєца, у чужому раю іти своїм шляхом. Але вони присутні там. Тому що .... "присутнітам".
Цикура творить таке собі узагальнення настроїв цілого покоління, своє тлумачення моралі цього все ще тоталітарного покоління. Покоління тих, хто сформувався як протест системі суспільній і залишиться недореалізованим через незмогу переступити через власну етичну систему. Цю систему оточенню залишається не лише зрозуміти а й перебравши, засвоївши почати співтворчість в ім'я вже власних ідеалів. Здавалося б, що тут дивного?
Дивною є емоційна беземоційність. Тільки відомо - очікування дороги завжди страшніше самої дороги. Очікування власної маєстатичності може навіки тебе зробити юнаком. Час загусає в нас - ми старішаємо, але зміни декорацій і персонажів не відбувається. Зростає і міняється внутрішній досвід, але не міняються персонажі. "І - згадалася власна фраза - все що не діється тут - все політика". Аж до втрати больового порогу. І все це могло би бути дуже смішним, якби не було таким безвихідним.
Це письмо втраченої перспективи. Не власної, на щастя, а перспективи суспільної.
Це життя без бачення не те що середньострокової, а навіть найближчої перспективи. Це прокидання з однією думкою: "Господи, пошли нам день сьогоднішній хоча б не страшнішим від вчорашнього!" І постійний острах перед дорогою. А насправді ніякої дороги не буде. Всі наші дороги вже давно в нас.
Тільки к чому цей тривожний "чамайдан". Чи не натяк на часи тоталітарні... Їх очікування? Чи вже і їх панування? Адже звикання штука непомітна. А больовий поріг здається відсутній. Чи може кассандрівська помилка звільненого розуму? Звільненого від недумання?
Чи може стан мислення вже настільки постійного, що постійнішим від нього може бути тільки дихання.
Володимир Цибулько
